Про ТЕТ, типи політичної культури і терпіння

Ненавиджу людей, які щось комусь обіцяють. Тим паче собі. Тим паче себе. Обіцяла ж вчора, що ляжу спати, як людина, вранці встану і готуватимусь до іспиту. Не так-то сталось… Тобто сталось так, як стається завжди. Телеканал “ТЕТ” (між іншим, шановний ТЕТ, ви вже мені за рекламу стільки винні!!!), “До світанку”, розповіді про американців… “Мій дім — мій дім”. Ех, дотепники. Але, мабуть, за це вас і люблю. Однак цієї ночі ТЕТ був фоном. Заднім планом. Я читала книжку. Дійшла рівно до половини. Подивилась на годинник — 5.30. Заснула близько шостої. Встала близько першої. Півдня пройшло. І від 13 год до 21-ої шукала, знаходила, читала політологію… Смішно було б сказати, що вивчила, але перечитала гарно. І було б добре, якби завтра мені витягнулись власне ті питання, які я засвоїла. Але так не буде. Не з моїм щастям… Голова тріщить. Зате тепер я знаю структуру політичних конфліктів і методи їх вирішення. Може, завтра згодиться 🙂

Незважаючи на мудре завдання, яке собі поставила, мудрих думок було вкрай мало. Я про свої думки. Думала про те, чому завжди легше приготувати сотню шпаргалок, ніж сісти та й почитати. Або чому вночі завжди хочеться їсти. Або чому, коли приходить час сесії, я починаю любити свою роботу? Ех, що не кажіть, а писати замітки легше, ніж вчити типи політичної культури.

Один плюс таки у всьому цьому є: нема часу сумувати. Так. І нема часу на те, щоб думати над життєвими несправедливостями і шляхами їх усунення. Але то не причина “декому” радіти. Поскладаю всі іспити і повернусь до справедливості. Ніхто ж не казав, що перерва — то припинення. Це лише перерва. Наберусь сил, знання, досвіду і битимусь… не за життя. За честь, швидше. І неодмінно переможу, бо я на те заслуговую.

А ще, сьогодні до мене дійшла одна чутка. Ага, знову негативного характеру. Про те, що я забагато пхаю свого носа в чужі справи. Маленьке уточнення: якщо ті справи напряму пов’язані зі мною, то це вже і мої справи. Тому, говоріть чи не говоріть, мені якось зовсім кольорово…

І останнє. Я вже дуже-дуже-дуже сумую за одним чоловіком. І самій смішно від власної безпорадності. Бо ж нічого зробити не можу. Яким би не був наступний крок, ступити я не можу… І не тому, що заборонено, а тому, що чекаю… Терпіння в мене вистачить.

І нехай я чекатиму вічно,
але знаю, що недаремно:
ти відчуєш колись щось більше,
щось відчуєш колись.
До мене.

9 січня пролетіло дрібним снігом. Насправді снігу не бачила. Але знала, що за вікном йде сніг. Нехай іде. І життя нехай іде. Я вже не поспішаю жити. Я тут і я чекаю з усмішкою. Я вмію терпіти. Я більше нічого собі не обіцятиму. Просто знатиму, що часом таки треба сидіти, склавши руки…

Знавець теорії соціальної стратифікації

Юлька Гриценко

09.01.2012р.