Про переїзд

Шановні, я переїхала. І сподіваюся, що більше сюди не повернуся… 

Кому цікаво — запрошую до свого нового інтернет-дому.

 

Незмінно Ваша

Юлька Гриценко

07.05.2012р.  

Про ідеальних людей, божевілля і тисячу днів

Майже тисяча днів пройшла. Ні, не промайнула, не пролетіла, а власне пройшла. Не надто швидко й не надто повільно. Просто собі пройшла. Майже тисяча днів пройшла, озираючись назад, шукаючи розгадку. Загадка звучала просто — чи варто будувати те, що не має майбутнього. Але ж ніколи не вгадаєш, має воно майбутнє чи ні. Добре, якщо має. Прикро, якщо ні. Однак мені, чомусь, зовсім не прикро. Прикро лише за те, що повинна була пройти ціла тисяча днів, аби зрозуміти, що майбутнього немає. Це нормально, що ти мене загубив. Тепер, здається, хтось може мене знайти.

 

Все навколо цвіте і пахне. Пахне, мабуть, приємно. Я не відчуваю цього запаху. Не відчуваю жодних запахів.

Тим, кого сьогодні бачила, дуже хотілося усміхатися. Люблю усміхатися тим, кого любить моя душа. Однак вкрай важко було вичавити з себе усмішку. Ноги постійно підкошувалися, кидало в жар, паморочилося голові. Усі синдроми повільного божевілля. І якби божевілля мало гіркий присмак, то захотілося б поплакати. Але моє божевілля інше: болить у грудях, а плакати не хочеться.

Маленькі люди курять бамбук у своїх шкіряних кріслах у той час, коли великі люди збирають стадіони. Попри ненависть до мас, часом дуже тепло бути їх частиною. Особливо тоді, коли ту масу складають зацікавлені. Вже язик не повернеться назвати ту масу сірою. Та маса грає на світлі красивою палітрою. Навіть якщо та маса буде чорно-білою, то я скажу, що у неї просто гарний смак і любов до класичного стилю. Я не можу назвати ту масу сірою.

Хтось, мабуть, скаже, що ідеальних людей немає. Однак вони є. І це не означає, що у них немає недоліків. Просто в цих людях плюси і мінуси гармонійно співіснують. А ще вони ідеальні тому, що визнають свої помилки.

Часом просто дуже хочеться жити. А інколи хочеться жити для того, щоб довести, що ти можеш жити. Хоча, якщо замислитись, то жити — не вибір. Жити — обов’язок.

Коли кажуть «будь особливим», не слухай. Ти й без їхніх порад особливий. Будь справжнім.

Хвора і виснажена

Юлька Гриценко

06.05.2012р.

Про закладений ніс, смерть кактуса і випрані речі

Зовсім нема апетиту. Жодного. Нічого не хочеться їсти. Температура піднялася. І це дуже дратує, адже на вулиці весна… На вулиці тепло і приємно, а виходити на вулицю зовсім не хочеться. Голова розвалюється на шматки. Ні, не на дрібні частинки, а власне на великі шматки. Один вдаряється об підлогу від утоми, другий намагається щось з чимось співставити, третій не хоче думати про двох попередніх.

Ненавиджу суботу за те, що треба прати речі. Так, воно не дуже втомлює, бо працює машина, а не я. Однак то завжди якось боляче. Коли збираєш брудний одяг, то відразу згадуєш якісь дні, коли ти його одягала. Дні були або хорошими або поганими. Ті дні або хочеться повернути або забути. Але і перші і другі не дають спокою. Саме тому часом хочеться спалити шафу разом з усім її вмістом.

Біля комп’ютера помер кактус. Не знаю, як це трапилось, бо вчора він ще був нормальним, а сьогодні чорний і гидкий. Доторкнулась. Частина відпала. Мені трохи шкода того кактуса, бо я жодного разу його не поливала. Не тому, що не люблю кактусів, а тому, що поливала завжди лише той, що у мене в кімнаті. Його я поливала не тому, що треба, а тому, що то не мій кактус. І став він якимось символом боротьби. Зрештою… Може, варто нарешті повернути ту рослину власнику? Таки варто, бо тепер для мене то просто вазон…

Друзів «Вконтакті» все ще 77. Дивне співвідношення: жінок – 34, чоловіків – 43. Так, їх завжди буде 77. Якщо треба долучити ще когось, то треба видалити когось зі старих. Навіщо граю у цю брудну гру? Мабуть, тому, що не люблю мас. Розумію, що зараз дійшла до такого списку, що вже не можу нікого видалити. Ні, я не можу сказати, що то 77 найкращих у світі людей, але я впевнено кажу, що то 77 дуже важливих.

 

Щодня більше люблю свій Djuice, адже тепер він дає вдвічі більше мб на добу. І взагалі – субота, вихідний, спека трохи спала… Треба жити якось. І, певно, все було б добре, якби ніс не заклало. До біса таку весну, якщо не можна відчути її запаху.

Без запахів

Юлька Гриценко

05. 05. 2012р.

P. S. Юрчику, з днем народження. Будь щасливий.

Про star з дитинства і чому я не cry за нею

Коли мені було 11, то Брітні Спірз здавалася якимось, мабуть, стимулом до того, аби ставати кращою, аби працювати над собою. У мене був, пам’ятаю, зошит на 48 сторінок, куди клеїла усі вирізки з газет, записувала усі чутки, які до мене доходили. Тоді ще вдома не було комп’ютера. Пам’ятаю, як скуповувала усі наклейки зі своїм кумиром. Тоді одна частина дівчаток збирала наклейки з Наталі Орейро, а інша — з Брітні Спірз. В 11 років мені здалося, що добре було б знати все про ту Брітні. А потім «Експрес Кул» (тоді ще газетка) опублікував «50 фактів про Б. С.». Те щастя неможливо було передати. Та й тепер не згадаю, як воно тремтіло серце. Хм… Я ж напам’ять вчила кожен шматок її біографії… А ще я святкувала два дні народження: 2 грудня — її, 4 грудня — свій. І про себе бубоніла під ніс «She’s so lucky, she’s a star, but she cry, cry…» так, наче то про мене співалося. З плином часу зрозуміла, що для того, аби бути star, мало просто cry, cry. А потім знайшла у цій композиції інші слова «She is so lucky, but why does she cry?», і відповідь сама виникла — усі star’s повинні cry. У них просто немає вибору. У них ніколи не буде ані вибору, ані щастя.

Сьогодні мені 21. Рівно 10 років створили незбагненну прірву між мною та нею. Вони кілька разів впала, я кілька разів піднялась. Дивлюсь на ту Брітні, без якої колись себе не тямила, і не бачу жодної причини, аби нею захоплюватись. Так, вона все ще star, але вже не для мене. Проте щоразу, коли чую якусь стареньку її пісеньку, то відчуваю запах дитинства. І бачу свою ліву руку обмазану чорнилом. І бачу, як у школі комусь вихваляюся своїм зошитом. Я все ще бачу усі ті дрібниці… І частково хотіла б у те дитинство повернутися… Але в мене уже немає зошита. Не тому, що викинула, а тому, що подарувала однокласниці. Я добре пам’ятаю ту мить, коли віддала їй зошита і сказала, що мені він більше не потрібен. Вона, здається, зраділа тоді.

То, певно, був мій перший благородний вчинок. Може, єдиний. Просто, коли віддала того зошита, то не лише зробила комусь приємне, а й позбулася набридливої звички. І, знаєте, байдуже, що я не star, адже я й без того можу довго cry, коли дуже болить. І як би там не було, я назавжди запам’ятала, що «she’s so lucky» — то про мене…

Зі спогадів

Юлька Гриценко

02.05.2012р.

Здається,більше нічого мені не треба…

Про щастя, стрибки і слово “мабуть”

Ні, я зовсім не хочу стрибати від щастя і кричати про те, як сильно мені хочеться жити. У когось просто склалося помилкове враження про мене. Я не хочу до ранку гуляти, насолоджуючись спочатку зоряним небом, а потім світанковими променями. Я не хочу влітку відпочивати на безлюдному острові, а взимку випробовувати ноги на лижах. Я не хочу скуповувати найдорожчі речі, щоб потім їх викидати разом з тими, що коштують дешевше. Я не хочу боротися за популярність між тими, кого не вважаю бодай чимось за себе гіршими. Я взагалі з людьми боротися не хочу. І ненавиджу веселу музику. У ній майже ніколи нема сенсу. Я часто не бачу сенсу. Не бачу сенсу у тому, щоб ненавидіти колишніх дівчат своїх колишніх хлопців. Хм… Я сказала «колишніх»… Дивно, адже завжди складно було навіть про це думати. А тепер просто. А тепер просто прийшло усвідомлення того, що ідеальних людей немає. І часто ті, кому ти все віддаєш, плюють згори і не бояться плюнути тобі прямісінько в душу. Мабуть, то їхня біда. Навіть, якщо їх більшість.

 

Є речі, які важко відпустити, бо здається, що без них далі — ніяк. Однак найстрашнішим є власне відчуття страху. З ним легко боротися. Відпустити мало. Треба навчитися відпускати ВСЕ. І не боятися піти. На край світу. І важливо щоранку змушувати себе повторювати слова-вирок «It must have been love» під звуки однойменного треку. І повторювати доти, доки не перестане боліти. Повторювати доти, доки одного ранку не прокинешся з розумінням того, що це, мабуть, було кохання. Мабуть. Цього разу ти поставиш наголос на слові «мабуть». Так, не факт, що кохання, і не факт, що було.

Коли дерева цвітуть, то зовсім не хочеться бути коханою. Абсолютно. Хочеться сидіти допізна на роботі, щось дописуючи, переглядаючи якісь старі фото, уявляти їхніх авторів. Хочеться сидіти на роботі доти, доки сонце не сховається і не стане прохолодно. Хочеться працювати на всі 200% і приходити додому втомленою. Хочеться падати в ліжко і вже більше ні про що не думати. Хочеться вранці зриватися і знову кудись бігти. Ні, я зовсім не хочу стрибати від щастя і кричати про те, як сильно мені хочеться жити. Я хочу тихо йти своїм шляхом…

Дорогою

Юлька Гриценко

01.05.2012р.

Notатки про важlive

Інколи трапляється таке, що через якісь дурні невдачі забуваєш про успіхи. Спочатку вважаєш, що маєш повне право дратуватися на все і на всіх, маєш право скаржитись, бити посуд… Може, й маєш, та чи врятує тебе власна злість? Звісно, ні.

Насправді причин є декілька. І всі здаються важливими.

Перша. Для того, щоб кудись поїхати (відрядитися) потрібно тиждень збирати підписи, потім збирати їх докупи, потім збирати їх у наказ, потім ще кудись з ними йти. Ні, це зовсім не дратує. Просто зникає будь-яке бажання кудись їхати. Легше вже їхати своїм коштом і нічим не перейматися.

Друга. Коли ти береш на себе відповідальність ЩОСЬ зробити, то на тебе, чомусь, звалюють УСЕ.

Третя. Система бонусів досить дивна. Вона часто змінює правила. Розумієш, що не треба тобі жодної допомоги збоку, бо воно рано чи пізно вилізе тим же боком.

Четверта. Направду страшно опинитися самому у чужому місті.

П’ята. Сумно, коли в перший же день подорожі у тебе критичні дні (чоловіча частино підписників, даруйте за відвертість).

Шоста. Зовсім не страшно, коли кудись їдеш, не маючи квитків додому. Лякає інше: за тебе абсолютно ніхто не хвилюється, тобі ніхто не телефонує. Складається враження, що всі дуже щасливі від думки про те, що ти нарешті зникла.

Сьома. Дивно прокидатися від чужої розмови:

—«Киев—Львов» еще спит?

—Да, она где-то в два только уснула…

Восьма. Москвичі не такі вже й погані. Тобто вони зовсім не погані. Дивно, але вони ввічливіші за деяких киян. Киянам я не можу пробачити мови.

Дев’ята. Вокзали лякають не бомжами і не злодіями. Вокзали лякають самотністю. Як чужою, так і власною.

Десята. Не хочеться повертатися, коли тебе ніхто не чекає. Навіть якщо везеш якусь перемогу. Про перемогу ти повідомила лише одну людину. Людина на те заслужила. Думка Людини для тебе важлива. Мабуть, людина хвилювалася.

Одинадцята. Львівський темп життя вже не здається швидким. І мене це дратує.

Дванадцята. Найчастіше той, хто не заблукав у натовпі, починає блукати в собі. Не бачу світла.

Тринадцята. Життя продовжується. Назад не повернешся, нічого не виправиш. Там, у зовсім не українському Києві, окрім суцільних проблем, були гарні люди. Вони ставили запитання, вони чекали відповідей. Їм цікаві були відповіді. Вони не вдавали. Вони справід слухали. Вони розуміли, який шлях ти подолала, аби все це їм розповісти… Однак нічого не повернеш. Залишилися поштові скриньки і кілька фото.

Настінний календар зупинився на записі «25 квітня». Чи поїхала б якби сьогодні було те 25-те? Так, звісно. Я за ризик. Я проти обманів.

—Львів

Юлька Гриценко

30.04.2012р.